Володимир Щибря, директор центру фольклору та етнографії інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Штани — важлива деталь чоловічого народного строю. Штани традиційно є поясним чоловічим одягом.

Як відомо, Полісся завжди славилося льоном, тому і домоткане полотно з льону було основною сировиною для виготовлення штанів. Хоча в зимову пору року використовувались штани, створені з овечого сукна.

Здебільшого, на Поліссі вони й мали таку назву — штани, але на крайньому Заході Полісся, на теренах сучасної Волинської області, фіксується назва «ногавиці», яка використовувалася паралельно з терміном «штани».

Як зазначає дослідниця традиційного українського вбрання Полісся Людмила Пономар, штани відрізнялися за своєю шириною на Центральному та Західному Поліссі. На Центральному (або на Середньому) Поліссі, в межах Київського та Житомирського Полісся, побутували більш ширші штани, а західніше, в межах сучасної Рівненської та Волинської областей, побутували вужчі штани.

Для пошиття штанів використовували здебільшого полотно гіршої якості, яке було товщим за своєю структурою та не таким тонким, яке йшло для пошиття сорочок, хусток та фартухів. Пряжа була товща, і, відповідно, полотно виходило товщим.

Відомі декілька типів полотен, які використовували для пошиття штанів. Здебільшого це було полотно простого полотняного переплетення. Однак траплялися і полотна, ткані на верстатах уже за допомогою більшої кількості підніжків, і, відповідно, утворюючи при цьому «чиновать». Тобто, саржеве переплетення могло бути, також могло бути полотно, виготовлене в кружки (такі невеликі ромби).

Для зимової пори року характерно було використання домотканого сукна. Сукно могло бути неваляне, напівваляне або навіть валяне для найбільш холодної пори року — тобто використовувалася овеча вовна.

Слід також сказати, що матеріали могли не фарбувати. Тобто льон лишався в такому вигляді, в якому його отримували: сірий ішов на пошиття штанів, і, відповідно, вовна коричневого кольору.

Трапляються зразки і поєднання вовняної та льняної нитки. Могла бути основа для полотна використана з льону, а ткання, відповідно, з вовни. Або повністю вовняне сукно.

Шилися, як правило, такі штани з двох полотнищ, які розміщувалися вертикально, і між ними вставляли клин для зручності ходи. Це міг бути квадрат, два трикутники, а також відомі й інші комбінування тканин, які утворювали розширення для зручності при ходьбі.

Слід сказати, що поліщуки традиційно носили сорочку на випуск. Традиційним взуттям були постоли. Тобто, штанів не так багато було й видно — якась невеличка частинка нижче коліна. Адже сорочка сягала лінії колін або й нижче, а постоли одягалися з онучами, які намотувалися таким чином, що не доходили до лінії колін.

Як стверджують дослідники одягу Полісся, зокрема та сама Людмила Пономар і Алла Українець, у поясі штани призбирувалися і шилися або на очкурі (тобто зверху робилася куліска, в яку просували шнурок, званий «очкур», і стягували — таким чином кріпили штани). Пізніше відбулися деякі трансформації, і замість очкура почали використовувати полотняний пояс, який просто пришивали, і вони вже були наближені до сучасного вигляду. Пояс могли називати «комір», «комнєрик», в залежності від тієї чи іншої частини Полісся.

Трапляються дуже цікаві комбінації і поєднання вовни та льону. На жаль, в наших українських музеях практично не збереглося таких штанів, тому послуговуємося тими зразками, які збереглися в Російському етнографічному музеї та були знайдені на початку ХХ століття і, відповідно, привезені до Санкт-Петербурга. Зберігаються там декілька варіантів штанів з півдня етнографічної Волині, тобто на сьогоднішній день це Старокостянтинівський, Красилівський район Хмельниччини. Зокрема, одні штани ткані в червоно-біло-жовто-зелену смужку і нагадують літник — жіночу спідницю (про яку говорили у лекції, що стосувалася жіночого поясного одягу).

Інші штани, які з смт Антоніни Красилівського району, вони ткані в біло-синю смужку і дуже перегукуються з тими спідницями-димками, а також верхнім одягом — кителями, які побутували практично по всій території Волині.

Є штани виготовлені із повністю домотканого сукна (неваляного, напівваляного, валяного). Шилися такі штани як правило вручну. І шили їх здебільшого жінки. Штанів потрібно було мати багато, адже їх носили і на щодень, і на свято. Нові штани слугували святковим варіантом поясного чоловічого вбрання, а вже підношені або пошиті з полотна гіршої якості — йшли для кожного дня, тобто їх використовували на будень.
Також слід зазначити, що на території Волинської губернії існували мануфактури з виготовлення сукна, тому більш заможні селяни мали можливість придбати собі сукна мануфактурного, а пізніше — фабричного виробництва. А найбільш заможні могли собі купити сукна, які привозили з Європи, вони продавалися на ярмарках і користувалися попитом у більш заможних верств населення.

Стосовно штанів інформації не так багато. Цей поясний одяг важко порівняти з жіночим, де кожен район витворив якісь окремі форми, окремі зразки. Тобто всі чоловічі штани були подібними між собою, і відрізнялися лише за певними ознаками крою.

Для пошиття штанів використовували пофарбовану тканину, і переважно це були натуральні барвники — кора дерев (дубова, вільхова), а також бузина, яка має насичений колір соку, яким, відповідно, і фарбували тканину.

Штани на прикладі автентичного зразка села Кисоричі Рокитнівського району Рівненської області. Зразок було знайдено в етнографічній експедиції у 2009 році. Вони є класичними для Рівненського Полісся. Пошиті з двох штанин, що в народі мали назву «холошви». Спереду вони пошиті таким чином, що дві штанини сходяться між собою. А ззаду іде розширення за допомогою майже квадратного клина. Донизу він має ніби такі гостряки і ще є трикутна невеличка вставка для зручності. Можна сказати — ззаду загострений клин, а також вставка. Зверху пошита конструкція завершувалася пояском, який також подекуди міг мати назву «очкур», «комір», «ковнєрик». Пояс штанів також пошитий із лляної тканини і фіксувався на тілі за допомогою ґудзика.

Поліщуки використовували різноманітні ґудзики, перш за все — дерев’яні (виготовлені з деревини), також використовували роги свійської худоби (зокрема, вола). Їх використовували не лише для штанів, а й для іншого одягу: сорочки могли застібатися на такі ґудзики, жіночий поясний одяг і т.і.
Нитки, якими зшивали частини штанів докупи, були домашнього виробництва, міцно і тонко прядені. Їх могли провощувати для того, щоб нитка краще проходила крізь тканину і легше можна було зшити ці деталі докупи. Там, де були боки полотна, використовували звичайний шов «через край». Там, де тканина була зрізана — шили «в замок».

Впродовж ХХ століття штани такого традиційного крою поступово відходять у минуле, і їм на заміну приходять інші штани. Зокрема, у першій половині ХХ століття широкою популярністю користувалися штани галіфе. Вони були переважно із сукняної або напівсукняної тканини. Традиційні штани, які виготовляли із домотканого сукна, могли мати назву «убранє» (на цю назву нас наштовхує дослідниця Людмила Пономар).
Першопочатково штани шилися виключно вручну, але з появою машинок на селах у ХХ столітті ручні шви були замінені на машинні, домоткана тканина замінена на фабричну, і уже починаючи з другої половини ХХ століття ручне пошиття штанів відходить у минуле. Фабричні тканини і пошиття на фабриках повністю витісняють домашнє виробництво не лише штанів, а й взагалі шитого одягу на селах. Доступність в магазинах штанів загальноєвропейського зразка повністю витісняють такий цікавий чоловічий поясний одяг у вигляді полотняних та сукняних штанів.