Володимир Щибря, директор центру фольклору та етнографії інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. В цій статті познайомимо вас з основними матеріалами народного одягу українців Волині та Полісся, технологію створення та техніками оздоблення і декорування.

Тканини та технології обробки

Полісся та Волинь — це регіони, де переважно домоткане полотно виготовляли з льону. Хоча коноплі тут також вирощували, однак перше місце займав льон. Для того, щоб отримати гарну домоткану лляну тканину, витрачали понад рік. Починали з весни, коли сіяли льон, потім давали йому час вистояти в полі. Згодом, як казали на Поліссі, брали льон, тобто зривали, мочили, сушили, ламали, терли. В результаті костриця відлітала від волокон. Далі вичісували гребінкою, щоб отримати тоненьку волосінь. А вже з неї пряли нитку. Пряли й ткали практично в кожній родині, щоб забезпечити себе полотном на одяг. Прясти привчали маленьких дівчат, ровесниць наших учениць середньої школи. Вони вже допомагали своїм матерям виготовляти нитки. В багатих сім’ях могли наймати ткаль та платити за роботу.

Ткати починали під осінь, коли закінчувався сезон робіт у полі та на городі. Спершу мотали нитки пряжі у клубки. Потім заносили ткацький верстат та робили основу: навивали нитки на ткацький верстат. Це було одним із найскладніших завдань, тому до нього залучалося декілька жінок. Ткали полотно переважно зимою, а вже навесні — вибілювали. Перше лляне полотно мало сірий колір, а конопляне — зеленкуватий відтінок. Щоб отримати білу тканину докладали чимало зусиль. Тканину змочували водою і простеляли на берегах річок, щоб сонце її вибілювало. Зволожували так званими поливалками, або знову ж таки мочили в воді, вона висихала та поступово вибілювалась.
Найякісніші тканини йшли на пошиття головних уборів: полотняних хусток та тонких наміток. З грубого полотна шили нижню частину сорочки або штани.

Найтоншою тканиною, яку виготовляли селяни власноруч на ткацькому верстаті, був «серпанок». На Поліссі та Волині цей верстат часто називали «кросна», а на прядку казали «коловратка» або «коловроток». Використовувалось також веретено, на якому пряли найтоншу пряжу. З неї на ткацькому верстаті Кросна, отримували серпанкову тканину.

Райони Волині найбільше славилися виготовленням серпанкових наміток. А от в Дубровицькому районі Рівненської області шили увесь комплект одягу з серпанкових тканин. Тут для пошиття сорочки, спідниці, яка мала місцеву назву сукня, а також фартуха, та зрештою намітки, як головного убору, використовували намітки. Тобто, навивали основу багато метрів, натикали, як казали старші селянки, цілу колодку наміток. Потім намітки різали для пошиття сорочок. Традиційний Дубровицький серпанковий стрій має у своїй основі декілька наміток. Тому в сорочці заткані смуги бачимо тільки на зап’ястях. На спідницях заткані дві смуги на задніх пілках. А фартух, який одягали до спідниці-сукні, прикрашався двома смугами переборів по бокових пілках, середня ж залишалася чистою. Серпанкові намітки використовували й на півдні Волині, і на сході, і в центральній її частині.

Для прасування використовували так званий гало — нагрітий скляний шар, який перекочували через намітку. Дві жінки тримали тканину, а куля котилася і розпрасовувала. Традиційно працювали рублем і качалкою. Полотно або одяг намотували на качалку і рублем з зубцями штовхали вперед-назад. Це був прототип сучасної праски.

Тканини виготовляли з льону, подекуди з коноплі, але також з овечої вовни. Стригли овець, пряли тонку нитку на веретені або на п’яльці, та отримували нитки вже для виготовлення суконних тканин. Цей процес також був тривалим. Спершу мили вівцю або пострижену вовну, знежирювали вовну, далі фарбували, а потім вже ткали сукно.

З верстата його знімали розрідженим, тому ще доводилось збивати, або валяти сукно. Для цього існували сукновальні, що називалися «валюша». На сукновальню люди здавали сукно й отримували напівзваляне або зваляне. Найгустіше використовували для пошиття верхнього одягу. Така тканина була стійкою до температури та вологи. Використовували сукна білого, сірого, коричневого та чорного кольорів, а подекуди — червоного. Для пошиття штанів могли використовувати коричневе сукно і поєднання коричневого з білим.
В кінці 19 — на початку 20 століття у селянське середовище починають проникати фабричні тканини. Перш за все — бавовна та вовна. Багатші сім’ї могли придбати собі шовкові або парчеві тканини.

Аксесуари та прикраси

Кору дерев використовували для виготовлення постолів. Житню солому — для чоловічих головних уборів. З бересту виготовляли навіски, різноманітні аксесуари, кошелі, коробки.

Для пошиття одягу, як натільного і поясного, так і верхнього, використовували нитки з льону. Для зшивання елементів того чи іншого виробу використовували міцніші нитки. Їх пряли інтенсивніше, робили їх добротнішими, адже знали, що вони йдуть на зшивання. Під час зшивання, їх могли провощувати, щоб нитка була міцнішою, еластичнішою, краще проникала між декілька шарів тканини.

Матеріали, які не вироблялися в Україні або потребували більш розвиненої технології, селяни купували. Для прикладу, бісер у нас використовували традиційно чеський. Привозили з Богемії та продавали при монастирях. Коралові намиста привозили із Середземного та Червоного моря, купували на ярмарках та у магазинах. Купити прикраси дозволяли собі лише заможні селяни.
Вушні прикраси носили зі срібла, золото практично було невідоме більшості селян. Лише незначна частина могла дозволити собі золоті прикраси. Більшість все-таки послуговувалося срібними або й алюмінієвими.

Технології крою та пошиття одягу

Більшість давніх елементів одягу були простими за своєю конструкцією. Наприклад, традиційна полотняна сорочка складалася із прямокутників або квадратів. Відповідно, лекала для пошиття були не потрібні. Умовно зшивали два або три полотнища. Це залежало від місцевості, а також ширини верстата та берда. Якщо верстат давав можливість отримати ширше полотно, то сорочка шилася в дві пілки. Це є характерним здебільшого для Волині. На Поліссі сорочки в основному шили в три полотнища. Тут верстати були вужчі, відповідно полотно виходило вужче. Брали три прямокутних горизонтальних полотнища та з’єднували. Плечові вставки, або уставки, рукава, манжети, або чохли також були прямокутні. Прямокутником міг бути комір-стійка або комір відкладний. Клинчики, які вшивалися між рукавом і станом, «ластка», або «ластовиця», були вже квадратними.

Поясний одяг також складався з прямокутників. Це могла бути спідниця-літник, пошита в чотири вертикальних полотнища. Або так званий «кружнік» з одного горизонтального полотнища. Одноплатові запаски також шили з прямокутного шматка тканини. Двоплатові фартухи шили з двох прямокутників та густо призбирувалися по лінії талії. Крайка або пояс — це теж прямокутник. Намітка або хустка здебільшого теж прямокутна. Таких зразків можна приводити безліч.

Коли говоримо про верхній одяг, то тут вже все набагато складніше. Тут окрім прямокутників бачимо використання різноманітних елементів. Пізніше сукно почали кроїти за лекалами. Використання матеріалів було безвідходне. Тобто, якщо на сорочку умовно йшло 2 метри 70 сантиметрів, то все це полотно потрібно було використати таким чином, щоб не залишалося відходів. На Бойківщині розповідали, що люди не залишали навіть шматка тканини на латку. В таких випадках позичали у сусідів й віддавали з нового врожаю льону або конопель.
Сукно могли дозволити собі не всі, адже вівці тримали лише середні та багаті селяни. Тому свиту розкроювали таким чином, що жодних відходів не було. Кожен шматочок використовувався для якогось конструктивного елементу речі. Для цього вже були потрібні певні кравецькі навички, тому не всі займалися пошиттям свит. На село було декілька майстрів, часто пошиттям верхнього одягу могли займатися євреї. Свити та кожухи створювали здебільшого за допомогою вручну і зшивали нитками з домашньої пряжі. А нагрудний одяг шили за допомогою машинок. Тут, звичайно, використовувались фабричні бавовняні нитки, виробництво яких в Росії було налагоджено.

Декорування одягу

Святковий одяг українці традиційно прикрашали орнаментами. Тому для вишивки використовували також різноманітні нитки. Спершу їх пряли в домашніх умовах з льону та коноплі. Нитки вибілювали або фарбували у необхідний колір. Для Поліської зони характерний червоний колір з вкрапленнями інших. Найчастіше червоний поєднувався з блакитним. Для Волині характерно використання білої нитки. Особливо на сході Волині, Житомирська та Хмельницька області. На решті території Полісся біла вишивка також подекуди трапляється. Червона фарбована нитка пізніше з’явилася у продажі й багато селян мали можливість її купувати. На рівненському Поліссі таку нитку називали «горіна». Горіною вишивали сорочки, фартухи, хустки та намітки.

Окрім вишивки на Поліссі до початку 20 століття важливу нішу займало ткацтво та орнаментування одягу тканими узорами. Багато науковців сходяться на тому, що ткацтво передувало появі вишивки. Хоча достеменно не відомо. Ткацтво, у вигляді поліських переборів зберігалося аж до середини 20 століття, подекуди паралельно з вишивкою. Так само спершу використовували нитки, створені власноруч, а пізніше фабричні різноколірні нитки. Чим ближче до нашого часу, тим більша палітра кольорів використовувалася для орнаментування народного селянського вбрання.

Щодо вишивки, то станом на кінець 19 — початок 20 століття в Україні нараховувалося понад дві сотні технік. Найпопулярнішою поліською вишивкою було занизування та заволікання. Як стверджують дослідники народного вбрання та вишивки, ці техніки імітують перебори, створені на ткацькому верстаті кросна. Крім того, тут побутували різноманітні лічильні техніки, коса гладь, змережувальні шви, верхоплут. Цей список можна продовжувати дуже довго. Але уже у 20-30 роки, на основних масивах Полісся і Волині ці техніки практично зникли, і залишилися тільки гладь та хрестик. Хоча в декількох осередках давні техніки побутують аж до середини 20 століття. Можемо виділити деякі з них. Це Сардинський район на межі з Володимирецьким районом. Тут – занизування, заволікання, ткацтво при створенні орнаментів та вирізування побутує дуже довгий час паралельно із хрестиком. Хрестик з’являється на Поліссі в останній третині 19 століття. Відомими є Брокарівські орнаменти, які поширюються по всій території України. Звичайно, Волинь з Поліссям не стали винятком. Давні техніки певний час продовжували співіснувати в Сарнах, а також на півночі Волинської області, особливо в Камінь-Каширському, Любешівському, Ратнівському, Шацькому районах. Зрештою хрестик, або як казала Олена Пчілка: «Оте неподобне зуб’я», повністю витісняє наші давні українські техніки вишивки. Олена Пчілка зберегла велику кількість орнаментів, які походять зі східної Волині, саме в техніці занизування. Вони є в альбомі, перевиданому вже на початку 21 століття.

Стосовно інших технологій оздобленні одягу, варто згадати машинні відстрочки. Машинні шви декорують одяг та створюють різноманітні орнаменти. Особливо це стосується нагрудного одягу з рукавами та нагрудного одягу без рукавів, де є вистрочені передні поли, кишеньки, зап’ястя на рукавах, спинка.

Також слід згадати про різноманітні металеві гаплики і ґудзики, виготовлені в першу чергу з Богемського скла, поширеного по всій території України. А ще ґудзики, створені із рогу тварин, переважно корів. Хоча подекуди зустрічався й перламутр. Найбідніші прошарки селянського суспільства на Поліссі створювали також ґудзики, виготовлені з дерева або ниток. Голкою виплітали такі невеличкі ґудзочки, які використовувалися для того, щоб застібнути сорочку або штани. І звичайно — ковані ґудзики. Ковальство мало велике поширення на теренах України, на Волині та Поліссі в тому числі. Олов’яні ґудзики також користувалися широкою популярністю.

Одягова культура є джерелом знань з різних галузей народного життя. Синтезуючи всі ті здобутки, які отримали люди впродовж століть, маємо цікаве явище — народне вбрання українців кінця 19— початку 20 століття. Вивчення кращих зразків, дослідження, реконструкція та реновація цих елементів дає нам ще один невеликий вклад у загальносвітову культурну спадщину людства.