Володимир Щибря, директор центру фольклору та етнографії інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Цю статтю присвятимо поясам. Це елемент національного вбрання українців, який відігравав значну роль. Окрім того, що пояс фіксував запаски, фартухи, поясний та стегновий одяг, його наділяли й магічними властивостями. Він був оповитий певними віруваннями та повір’ями.

Тканинні пояси — крайки

Розглянемо основні пояси — крайки, які були поширені на Поліссі та Волині. Пояс створювався на ткацькому верстаті або плівся вручну з вовняних ниток. За народними віруваннями овець можна було стригти після «Миколи весняного», тобто після 22 травня. Навіть існувала така приказка: «До Миколи не сій гречки та не стрижи овечки». Отриману вовну мили, знежирювали та пряли нитки. Фарбували саму вовну або вже готові нитки.

Крайки виготовляли на ткацькому верстаті простим полотняним переплетенням. Така назва поширювалася на всіх теренах Полісся, крім західної частини. На території сучасних Шацького та Любомльского районів Волинської області пояс називали: «тасєнка» або «тасьонка». Ця назва також зустрічалася і на Підляшші, сучасне Підляське воєводство республіки Польща.

До вовни могли додавати лляні або конопляні нитки, згодом — бавовняні. На ткацькому верстаті навивалася основа та ткалося підтканням. Нитки могли бути одного кольору, але здебільшого брали різноколірні. Для Полісся є характерною смугаста крайка.

Для прикладу розповімо про класичну крайку з Сарненського району Рівненської області. Виготовлена з вовни, в основі — червона, зелена, фіолетова та жовта вовняна нитка, а також, біла бавовняна нитка. Для підткання використана вовняна червона нитка. Цей пояс-крайка виготовлений пасами, як казали у народі.

Науковці припускають, що давніші зразки поясів були одноколірними або з домінуванням одного кольору та вкрапленням інших. Це бачимо на зразках крайок із Ратнівського району Волинської області. На одній переважає червоний колір, а на другій — коричневий, натуральний нефарбований колір овечої вовни. Такі пояси зустрічалися також в прилеглому Кобринському та Малоритському районах Берестейської області республіки Білорусь. Ширина крайки могла сягати 1-2 сантиметрів найменше та 10-15 сантиметрів найбільше. Прикладом вузесенької вовняної крайки може слугувати «тасєнка» з Любомльского району Волинської області. Переважає червоний колір з вкрапленнями жовтого та зеленого, підткання синє. Збереглась також вузенька краєчка з Камінь-Каширського району Житомирщини. А найширша крайка сягає ширини майже 10 сантиметрів. Це артефакт з села Кисоричі, Рокитнівського району Рівненської області. Повністю ткана з вовняних ниток з додаванням білої бавовняної нитки. Тут переважає бордовий колір, та вкраплення жовтого, зеленого, фіолетового та коричневого кольорів. Підкання у неї бордовою ниткою. Крайки були одного кольору, двоколірні та багатоколірні. Для фарбування вовни в різні кольори використовували білу вовну. А для отримання чорного — фарбували коричневу вовну.

Крайки виготовляли на ткацькому верстаті «кросна» простим полотняним або репсовим переплетенням ниток. Коли відбувається збільшення підніжків — це репсове переплетіння. Таку крайку з переважанням чорного кольору знайшли в селі Бехи, Коростенського району Житомирської області. Також існували крайки, виготовлені складнішим тканням — перебірним. Ця технологія потребувала певних навичок, умінь та професійної майстерності. В нашій колекції є декілька таких зразків з різних районів Полісся та Волині. Одна крайка походить з Дубинського району Рівненської області. Вона ткана перебором з домопряженої вовняної нитки. Переважає червоний колір з вкрапленням жовтого, зеленого, білого та фіолетового. Підкання тут також червоною ниткою. З одного боку на крайці наче хрестики, а зі звороту — фіолетові ромби, і навпаки. Окрім Дубенщини, такі крайки в техніці перебір зустрічаємо і в інших районах. Вузенька краєчка з Ратнівского району Волинської області також ткана перебором на два боки. Навіть чимось нагадує полтавську крайку. Тут також домопряджені нитки: червоні, салатові, рожеві, білий колір і, звичайно, жовтий з синім.

Окрім вовняних ниток власного виробництва, селяни також часто послуговувалися і фабричними вовняними нитками, які мали назву «гарус». Для прикладу краєчка з півночі Волинської області, виготовлена вже з фабричної нитки. Тут переважає червоний колір з вкрапленням синього, зеленого, молочного кольорів, а також присутня біла бавовняна нитка. Як ви помітили, давніші зразки краєк характерні стриманими та приглушеними кольорами. Нитка часто нефарбована або фарбована мінімально. А вже початок 20 століття (20-30 роки), характеризуються активним використанням анілінових фарбників. Відповідно, кольори стають насиченішими, дуже часто аж кричущими. Маємо вже використання рожевого кольору, салатового. Іноді фіолетовий. Такі яскраві кольори починають використовуватися селянами все активніше, адже пофарбовані стійкими барвниками.

Крайки ткали на верстаті, але їх не ткали одну або дві. Якщо заправляли верстат, тобто, навивали основу, то їх могли ткати і 3, і 5, і 7. Залежно від того, яка була завдовжки основа. Це заощаджувало час майстрині, виготовлення декількох крайок разом було швидше, ніж виготовляти їх поштучно.

Знайшли цікавий зразок: три крайки з Ратнівського району Волинської області, скручені разом. Вони навіть не були у використанні та не були розрізані. Як їх зняли з верстату, так вони і зберігалися впродовж майже 100 років. Нитки зберегли свій колір, білий виглядає бездоганно. Це є свідченням того, що крайки не вдягали жодного разу.

Крайки оповиті різними народними віруваннями, повір’ями, їм надавалося символічне та магічне значення. Одним із таких вірувань було те, що коли господині замішувала перший хліб з нового борошна у діжі, то діжу обв’язували крайкою. Також, символізм крайки полягав у визначенні подальшої долі. Коли дівчата ворожили, то складали крайки у ночви, підтрушуючи ночви та підкидаючи крайки, дивилися, чия крайка випаде першою. Відповідно, та піде заміж першою. Крайці також надавали захисних та лікувальних ознак. Зокрема, «на Юрія», коли селяни вигонили худобу на пасовиська вперше, крайку стелили під ноги худобі. Різноманітні вірування, пов’язані з нечистою силою, також прослідковуються з цим видом традиційного народного вбрання. В деяких місцевостях вважалося, що крайку не можна зав’язувати, треба її затикати. Адже нечиста сила нібито сидить у вузлах, створених цим поясом. Крайкам приписували лікувальні властивості та радили прикладати до хворого місця. На Житомирщині фіксувалося таке вірування, що крайка обов’язково мусить бути при похованні. За народними віруваннями вважалося, що душа переходить по крайці у пекло або рай. Також, за народними віруваннями, крайкою сповивали дітей. Коли маленьку дитину пеленали, то ніжки їй перемотували крайкою. Щоб ноги були рівними.

Плетені пояси

Плетені пояси також частина нашої традиційної культури. На Поліссі та Волині популярними були пояси, плетені власне вручну в техніці «sprang». Така техніка плетення поясів відома не лише в Україні, але й по всьому світу.

Тобто, коли була лише основа, а нитки навивалися від сволоку і до низу. Майстриня з одного боку перебирала нитки пальчиками, переплітаючи їх, а з іншого – пояс плівся сам. Коли доходили до середини, то відповідно рух відбувався знизу і згори. По середині плетіння сходилося і його закріплювали. Тому плетений пояс завжди мав таку серединку. Використовувалися нитки власного прядіння та фарбування.
Зразок однотонного поясу отримали із Сарненського району Рівненської області. Він виготовлений з надзвичайно тонкої пряжі. Чим тонша нитка і чим більша її кількість, тим довше тривав процес створення такого поясу в техніці «sprang». Серединка в такому поясі як правило є зміщеною, одна частина довша за іншу. Це зумовлено тим, що одна частина створюється руками, а інша переплітається сама, тому різний натяг ниток. Все це впливає на ширину та довжину готового виробу.

Плетені пояси створювали як однотонні, так і багатоколірні та двоколірні. Найширші та смугасті пояси були характерними для районів східної Волині та західного Полісся. Плетені пояси здебільшого носили чоловіки. Хоча подекуди, наприклад, у Бобринецькому районі Житомирщини, плетений пояс могла використовувати і жінка. Крайки ж були і чоловічим, і жіночим елементом народного вбрання. В ряді сіл Рокитнівського, Дубровицького районів Рівненської області пояси виготовлені технікою «sprang» мали певні орнаменти. Різноманітні хрести, ромби, так звані віконечка, і так далі. Орнаменти також утворювалися при плетінні пальцями, пропускаючи та чергуючи різноманітні нитки. Плетені пояси, які містили орнамент, були здебільшого червоного кольору. Чоловіки на Поліссі та Волині використовували шкіряні пояси, які називали «попруга». Такі пояси носили як до святкового вбрання, так і до повсякденного.

Кінець 19 — початок 20 століття приніс зміни не лише у натільний, поясний та верхній одяг. Новації також виявилися і в поясах. Широкої популярності на теренах України набули пояси мануфактурного виробництва. Маємо широкий пояс Московської мануфактури за зразок. Ширина такого пояса сягала 40 сантиметрів. Чоловіки складали пояс вдвоє, жінки — учетверо. Такі пояси були поширені здебільшого в центральній Україні, однак користувалися популярністю і на Волині та Поліссі.

В Олевському районі Житомирської області та у прилеглих селах сусідніх районів зустрічаємо назву «чиндокора». Це були фабричні пояси з штампом фабрики. На таких поясах зустрічалася вишивка тамбурним швом вовняними нитками. Виробництво цих поясів припадає на кінець 19 – початок 20 століття. Зустрічалися вужчі чиндокори з тонесенької фабричної вовни. Ці пояси могли бути різноманітних кольорів: червоні, зелені, фіолетові, смугасті. Чоловіки пов’язували ці пояси поверх сорочки, а жінки поверх тканого літника та фартуха. Верхній одяг у Поліссі також підперізували тканими крайками, або ж плетеними поясами чиндокорами.

Існували також буденні пояси, однак їх практично не збереглося. Виготовлялися з нефарбованої вовни сірого, коричневого або білого кольору. Такими поясами фіксували сорочки, виконуючи фізичну роботу. А ось кольорові, барвисті та красиві пояси і крайки, використовували здебільшого на святах, під час відвідувань церкви, для забав на весіллях.

З приходом радянської влади виробництво та використання таких поясів занепадає та відходить у минуле. У післявоєнний час пояси уходять з ужитку. Хоча вони збереглися у традиційних обрядах. Наприклад, коровай на весіллі можуть обв’язувати червоним поясом.

Станом на початок 21 століття ентузіасти відродили процес ткання. Як простого переплетіння, так і репсового. Перебірне ткання поясів також було відроджене. Хоча технологія «sprang» вважалася втраченою у музейних колах та колах дослідників. Однак, завдяки молодим майстрам, техніка відродилася. За допомогою старих зразків артефактів та літературних джерел вдалося зрозуміти, як створювалися ці речі. Сподіваємося, що цей процес не зупинятиметься, а надалі буде віднайдено більше цікавих технік та більше артефактів будуть створені майстрами у новому вигляді.