Володимир Щибря, директор центру фольклору та етнографії інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. У цій статті розповімо про традиційні прикраси Волині та Полісся.

Найулюбленішими прикрасами жінок та молодих дівчат були коралі. Коралове намисто було популярне на всіх без винятку теренах України. Однак, десь воно було більш поширеним, десь менш поширеним. Тому, слід сказати, що на Волині ці прикраси використовувались більшою мірою, а на Поліссі їх було значно менше. Зумовлено це було тим, що коралове намисто було дороге, і не кожен міг собі це дозволити. Відповідно, менш економічно розвинуте сільське населення Полісся досить часто не могло собі дозволити придбати такі прикраси.

Зразок традиційного давнього коралового намиста з Волині. Назва для означення цих намистин була тут «каралі». Досить часто використовували термін «пацьорки», «пацьори» (відповідно для того чи іншого населеного пункту) для усіх намист. Коралі були подібними до тих, що і в сусідніх губерніях України (на Поділлі і на Київщині). Коралове намисто природного кольору. Здебільшого воно було різане. Деякі частинки могли бути огранені сріблом, які називаються «підкаральники».

Хто не міг собі дозволити придбати коралове намисто, послуговувався більш дешевими відповідниками. Адже, як стверджували селянки старшого віку, за коралове намисто треба було дати декілька корів — настільки це було дороговартісне задоволення. Найбідніші прошарки могли використовувати намисто з сушених ягід. Середньостатистичне населення послуговувалося замінниками коралів або подібними намистами. Камінне намисто могли собі придбати ті, хто не міг купити справжні коралі. Це по суті була смальта, але в народі закріпилася назва «камінне намисто».

Здебільшого намисто було червоного або цегляного кольору, однак могло бути більш червоне — яскраво виражене, і менш червоне відповідно. Хто не міг собі дозволити смальтове камінне намисто, могли користуватися крупним бісером, нанизаним у разки. Разок — це один шнурок. Два разки — це, відповідно, два шнурки і т.і. Це намисто походить із Камінь-Каширського району Волинської області. Воно ніби імітує коралове намисто, але насправді це бісер.

Використовували також намисто й інших кольорів. Могли бути зелені, сині скляні намиста, а подекуди траплялися і білі. Цікаве намисто маємо з Овруцького району Житомирщини. Воно виготовлене з білого литого скла, маємо п’ять разків. Але декілька намистин — іншого забарвлення. Такі нестандартні речі досить часто трапляються в традиційному одязі. Запитуючи у фольклорно-етнографічних експедиціях у селянок старшого віку, для чого це було зроблено, то вони відповідали, що це переважно від злого ока. Тобто аби позбутись впливу інших людей, нечистої сили, так званого зурочення (коли погано подивляться, адже в це раніше вірили) — тому й використовували невеличкі похибки.

Взагалі, стосовно прикрас, то багато науковців говорять про те, що вони мали не лише естетичну функцію. Перш за все, була функція захисту: захисту тіла, захисту душі. Адже шийна прикраса знаходилась в безпосередній близькості до душі, за уявленнями старшого населення.

Окрім литого скла, було також і дуте скло. Один зі зразочків — із Сарненського району Рівненської області. Це пацьорки з дутого скла. Виготовлялося воно таким чином, як на сьогоднішній день виготовляються ялинкові прикраси. Однак, на період кінця ХІХ — початку ХХ століття, ця технологія була більш затратною, важчою, і таке намисто було досить цінним на той час. В народі воно мало назву «чавучі» пацьорки. Називалися «чавучі», тому що його легко було розчавити. Подібні намиста були також поширені і в інших районах правобережжя України. Мали популярність на Поділлі. На Галичині та на Буковині їх також використовували.

Стосовно решти прикрас Полісся і Волині, маємо досить скупі дані. Однак, в архівних записах, в працях вітчизняних дослідників, з експедицій дізнаємося різні цікаві речі, із якими радо ділимося.

Продовжуючи тему скла, завершуємо її бісерними прикрасами, які були характерні для території Волинської губернії. Ареал поширення їх був дуже маленьким. Бісерні прикраси використовувалися лише в декількох повітах: на сьогоднішній день це помежів’я Житомирської та Хмельницької областей. На більшості території Полісся та Волині бісер не використовувався.

Маємо декілька бісерних прикрас з сучасного Баранівського району Житомирщини. Традиційна прикраса мала назву «рабушка». Її виготовляли селянки власноруч. З бісеру плелась невелика прямокутна смуга, яка потім пришивалася до тканинки. Пришивався ґудзик, петелька, і це все закріплювалось ззаду на шиї. Таку рабушку могли носити і жінки, і дівчата. Могли їх носити і по декілька штук.

Ще одна рабушка виготовлена з давнього дореволюційного бісеру. Бісер селяни купували при монастирях. Пізніше він вже був у магазинах і крамницях.

Цікаву бісерну рабушку маємо з Любарського району Житомирської області. Вона дещо відмінна від попередньо продемонстрованих баранівських, але має й подібність, адже це був один і той самий Новоград-Волинський повіт Волинської губернії. Ці бісерні прикраси використовувалися навіть ще на початку ХХІ століття в ряді сіл Баранівського району Житомирської області. В експедиційних поїздках вдалось побачити бабусь старшого віку, які ще носили ці прикраси.

Звичайно, в давні часи, до середини ХХ століття, вони були святковим варіантом одягу, а пізніше вже втратили своє значення і селянки могли просто доношувати ці рабушки.

Більше на теренах Полісся і Волині, яке перебувало в межах Волинської губернії, подібні прикраси не зустрічаємо. Трапляються вони в сучасній Київській області в Поліських теренах — це Іванківський сучасний район, Поліський та раніше Чорнобильський. Тут вони подібні дещо, але відрізняються частково і вже мають назву «лучка» — були поширені на півночі Київської області.

Цікавою прикрасою, яка побутувала на південному сході етнографічного регіону Волинь, був так званий «волинський дукач». По суті це була монета в оправі. Це могла бути монета Російської Імперії, пізніше використовувалися також і польські монети, а також монети інших держав. Оправа, в якій була монета, складалася з кола з різноманітними прикрасами, могла бути зображена корона, могли бути невеличкі загинки — утворювалася така традиційна для сучасної північної частини Хмельницької області з помежів’ям з Рівненською областю прикраса. На жаль, їх практично не збереглося, тому маємо здебільшого дані від археологів, а також музейні та приватні колекції. Станом на сьогоднішній день майстерня, яка є в Центрі дослідження і відродження Волині, всіляко сприяла тому, щоб ця прикраса знову зайняла нішу святкового атрибута. Тому багато дукачів, багато копій виготовляється в цій майстерні.

Слід сказати, що окрім дукачів, жінки використовували й різноманітні медальйони, зображення святих, так звані «молитовки».
Прикраса, яка в Сарненському районі Рівненської області отримала назву «молитовки» — невеличкі медальйончики. Зустрічається також назва «личмани». Такі прикраси купували переважно під час відвідин монастирів, під час паломницьких прощ до святих місць. І, відповідно, на пам’ять привозили такі медальйончики, які дістали відповідні назви на Поліссі і доповнювали комплекс прикрас.
Взагалі, стосовно шийних прикрас, можна сказати, що, як і в інших регіонах України, намагалися на свято одягнути якомога більшу кількість прикрас. Коралове намисто могло поєднуватися з кам’яним намистом, і так само могло доповнюватися бісерною прикрасою або дутим склом, і, відповідно, такими невеличкими монетками.

Хоча, слід зауважити, що у порівняльному плані, кількість прикрас на Поліссі і Волині була меншою за кількісними показниками, ніж на решті території України. Це зумовлено тим, що в поліській частині менше використовувалося намисто, адже населення було менш заможним і не могло собі дозволити більшої кількості прикрас, як це було, скажімо, в центральних та західних регіонах нашої держави.
Комплекс прикрас також могли доповнювати різноманітні хрестики. Їх виготовляли зі звичайних металів, так і дороговартісних, зокрема, срібних. Могли бути з емаллю, могли бути без — ми зустрічаємо різноманітні по старих фотографіях, по музейним зразкам бачимо.
Досить цікаві були зразочки з помежів’я Житомирської та Рівненської областей. Це могли бути рогові хрестики, і в середині вони могли мати певне зображення. Там було невеличке збільшувальне скло, і всередині цього хрестика міг бути або якийсь релігійний сюжет, або зображення святих місць. На одному з таких хрестиків було зображено (дослівно) «Общий вид на Киево-Печерскую Лавру» і різноманітні такого плану.

На теренах Полісся та Волині користувалися також популярністю різноманітні сережки. Якихось особливих форм сережок тут не витворили, тому вони були такими, як і в решті регіонів України. Особливої регіональної специфіки, на жаль, виявити не вдалося. Можливо, з часом ще будуть цікаві знахідки, які дадуть можливість говорити про регіональні особливості.

Прикраси, які носили на руках — це переважно були персні. Персні могли бути срібні, золоті, але в силу економічних негараздів переважно використовували алюміній. Хоча, варто наголосити на тому, що це не був дешевий метал. На період кінця ХІХ — початку ХХ століття він вважався достатньо вартісним.

Маємо декілька зразків алюмінієвих перснів або, як казали на Поліссі, «люміньові» перстеньки. Люміньовий перстень з Сарненського району Рівненської області інкрустований різноманітними емальками. Використовували буквально декілька кольорів — міг бути коричневий, чорний колір. У зображенні переважали давні архаїчні символи: хрест, шести- восьмикутна зірка, різноманітні кривульки. Або взагалі такий перстень міг бути без будь-якого зображення. Перстеньки користувалися популярністю ще в 20-30 рр., а вже в післявоєнний час вони виходять з ужитку і перестають бути елементом, аксесуаром, можна сказати й доповненням до традиційного вбрання українців.
Продовжуючи тему прикрас, варто сказати, що традиційні прикраси, про які йшла мова, дуже цінувалися в народі. Їх купували батько — дочці, наречений — майбутній дружині. Раніше ці прикраси зберігалися у скринях, які замикалися, адже це були цінні речі. Їх могли передавати у спадок, могли дарувати свекруха — невістці, мама — дочці. Цікавим був той момент, що за кількістю прикрас визначався соціальний стан родини. Тобто, якщо дівчина була на виданні і в неї було мало прикрас, то це говорило про те, що вона з бідної сім’ї. А якщо багато їх було, то, відповідно, з багатої.

Користувалися популярністю стрічки, які довершували разом з прикрасами та аксесуарами дівоцький комплекс. Різноманітні стрічки, стяжки, лєнти, бинди. Вони могли бути як одноколірні, так і багатоколірні, а могли бути і жакардові стрічки, які могли мати цікаве переплетення ниток і утворюючи різноманітний малюнок. Могли бути зображені квіти, могли бути зображені якісь пташки. Також вдалося зафіксувати у жителів Рівненського Полісся, зокрема в Сарненському районі Рівненської області, в експедиції було виявлено такі стрічки, які були придбані ще у 20-30 рр.. ХХ століття, і їх жінка зберігала по сьогоднішній день.

Взагалі, традиційні народні прикраси є, можна сказати, джерелом натхнення для сучасних ювелірів і дизайнерів. І на їх основі можуть бути створені цікаві сучасні зразки з етнічними мотивами.