Ігор Перевертнюк. В цій статті розповімо про народне взуття Волині та Полісся. 

Головним чином взуття ділилося на шкіряне, дерев’яне та плетене з лика. Найпоширенішим на Поліссі було взуття з лика, яке називали постоли. Для їх виготовлення використовували лик, лозу, в’яз, липу, кору сосни та солому. Також плели постоли з ниток конопель, називались вони патинки або чуні.

Постоли й патинки схожі якоюсь мірою на туфлі або тапки. За формою вони трошки більші. Одягали їх не на босу ногу, а обов’язково обмотували ноги онучами. У постолах, у чунях, в патинках були спеціальні вушка, куди затягали скручену нитку, волоку і нею фіксували безпосередньо взуття до ноги. Фіксували й онучу, і саме взуття, щоб воно не спадало під час ходьби.

Дуже часто говорять про те, що постоли — це шкіряне взуття, а постоли з лика слід називати личаки. Та власне на Правобережному, Центральному і Західному Поліссі, і на Волині також, назва «личаки» зовсім не поширена. Основна назва плетеного взуття з лика на Поліссі — постоли.

Волоки також робили із конопляних ниток, хоча зустрічалися варіанти з трави рогози, та зі шкіри — нарізаних шкіряних смужечок. Шкіряні вважались більш святковими. Різнились також способи пов’язування волок. В одних місцевостях онучу мотали високо, майже під коліно, і, відповідно, онучі обв’язували дуже довгими волоками. Були варіанти, коли онучу намотували до середини литки, а то і нижче.
Постоли носили як взимку, так і влітку. В холодні пори року під онучу намотували спеціальну траву — волосінь. Під час ходьби ця трава терлася і давала тепло. Таким чином ноги замерзали не так сильно. Щоб постоли були міцнішими, зі споду їх підплітали додатковим шаром лика або іноді конопляними нитками зверху. Могли пришивати й шкіру.

Було також і дерев’яне взуття. Повністю видовбане з дерева, так звані дерев’яники. Вони зустрічалися на Західному Поліссі, деколи на Центральному, але не були поширені так масово, як постоли з лика. Їх одягали на онучу, та також могли одягати і на босу ногу, але не для далекої ходьби.

Взуття на Поліссі не вирізнялося різноманіттям. В теплу пору люди часто ходили босі. Вже у кінці 19 — на початку 20 століття у містечках і багатших селах люди почали носити чоботи. Чоботи шили цільні, тобто, викроювали із цільного шматка шкіри з одним швом позаду. Зустрічалися моделі з відрізною халявою, коли передок і халяву викроювали окремо. П’ятки на давніх чоботах часто декорували вистрочуванням. Майстри також вибивати орнамент гвіздочками. Каблук і підошву виготовляли з кількох шарів шкіри. Такі чоботи були поширені на Волині вже у кінці 19 — на початку 20 століття, оскільки люди тут жили заможніші. А на Поліссі чоботи з’явились дещо пізніше, масово їх почали носити в середині 20 століття. Чоботи шили переважно чорного кольору, були також коричневі та темно червоні.

На початку 20 століття на Волині також стали широко розповсюдженими жіночі черевики на шнурках, з набірним високим каблуком, підбиті цвяшками. На Поліссі вони також поширились ближче до середини 20 століття.

Існував перехідний тип взуття, так звані чуні, або дерев’яні ходаки. Підошва — дерев’яна, а верх, передок, і невеличка халява — зі шкіри. Це взуття поширилось в багатьох районах Полісся фактично вже після Другої світової війни. Воно було досить важким, не дуже зручним.

Чоботи шили переважно ремісники, для яких це було професійне заняття. Тобто, кожен сам не міг власноруч виготовити чоботи. На той час це було досить дорого і потребувало високої майстерності. Постоли ж, на відміну від чобіт, виготовлялися в кожній хаті. Плелися на всю сім’ю одразу по багато пар, і, навіть, подекуди велика кількість наплетених постолів вважалася заможністю. Звичайно, що за зиму до літа, всі ці постоли зношувалися, і, відповідно, потрібні були нові матеріали. Люди набирали собі потрібний матеріал для виготовлення майбутніх постолів в залежності від пори, коли можна дерти те чи інше лико. В такому взутті йшли по ягоди в ліс або пасли худобу.

На Волині також були поширені постоли із лика, та все ж волиняни вважають, що це взуття поліщуків. Навіть є дані, що поліщуки привозили продавати постоли на Волинь. Це дуже часто це було предметом кепкувань з боку волинян над поліщуками, що вони ходять у такому дивному взутті. Вони навіть придумували різні такі загадки, на зразок: «Хто лізе на липу босий, а з липи в постолах? – То це поліщук, ніби».

Постоли були різного плетіння. Найпоширеніше — пряме плетіння, яке характерне для Правобережного Полісся. Хоча все одно існували певні відмінності у розмірах вух, в які затягалися волоки, у самому способі підплітання підошви постола, у кольорі. Наприклад, постоли із соснової кори виходили білі. А в’язові, липові, і вербові — коричневі. Існують згадки, що постоли плели також із кори дуба.

Для прикладу опишемо старовинні постоли зі Східної Волині, Баранівський район Житомирської області. Це чоловічі постоли, плетені із лика в’язу. Перед тим як одягати, постоли змочували, якщо вони не свіжо сплетені, щоб лико було еластичним та не ламалося. Бо якщо одягати сухі, то довго в них не походиш. Волоки, шнури плетені із конопляної або лляної нитки, продівали в спеціальні вуха. Спереду вони довші, щоб закривали пальці, а з боків відповідно коротші. Потім робили петлі, які схрещували й клали одну на одну, а вже в оцю петлю засовували ногу. Так, щоб ззаду виходив хрестик. А потім шнури підтягали та зафіксовували ногу у постолах. Вже потім безпосередньо волоками обкручували та фіксували онучі. В переважній більшості місцевостей чоловіки мали трохи коротші волоки, а жінки трохи довші.

Ще один цікавий екземпляр — традиційні жіночі черевики із центральної Волині. Це Рівненська область, Дубенський район, орієнтовано десь тридцяті роки 20 століття. Такі черевики поширювалися там вже за польського періоду та були дуже модні серед дівчат. Шили їх, звичайно, ремісники. Всередині черевики підшивали хутром. Нога в такому взутті повністю фіксувалася. Каблук підбивали металевими цвяшками, а сама підошву — дерев’яними цвяшками. Каблук робили з десяти, а то й більше, шарів натуральної шкіри. Такі черевики могли бути довші, майже по самі коліна. Виготовляли й декоровані черевики. Зазвичай, для Волині характерні помірно декоровані черевики, скромніші та стриманіші у порівнянні з Західноподільськими або Покутськими черевиками.