Жіночі головні убори
З давніх-давен на нашій території жінки покривали голови якимись головними уборами. Один із найдавніших варіантів головного убору на нашій території — це намітка. Вона має дуже багато локальних (регіональних) назв, починаючи із Західного Полісся — це «плат», «намнітка», «намнєтка», на Покутті — «рантух», на Гуцульщині — «перемітка», «намитець», «серпанок» — дуже багато різних назв.
Рушникоподібні головні убори на Волині й на Поліссі мали не тільки практичне значення, а і сакральне, обрядове. Так, наприклад, обов’язково наміткою вперше жінку покривали на весіллі під час весільного обряду. Це могла бути одна намітка, могли бути дві суцільні не розрізані намітки — варіант покривання різнився від конкретної місцевості. Десь також намітками перев’язували руки молодим. У посагу молодої обов’язково повинні були бути намітки, тому що іноді їх використовували як подарунки на весіллях, ними могли обдаровувати родину. Традиція покривання наміткою нареченої на весіллі фактично в деяких місцевостях дійшла і до наших днів. Так, наприклад, на Східній Волині у Славутському районі Хмельницької області по сьогоднішній день на сільських весіллях наречену можуть покривати наміткою.
Намітка також фігурувала і у поховальному обряді. Серпанковими намітками на Волині накривали покійника у труні. Також намітку вішали на хрест, коли несли покійника на кладовище, і залишали там намітку на хресті. На Поліссі, коли людина вмирала, намітками опускали труну, і як рушник могли використовувати намітку. Власне, це така багатофункціональна річ виходила, якій надавали велике обрядове значення.
У традиційному суспільстві українців побутував звичай, що жінка не мала права з’являтися на люди з непокритою головою. І навіть у великій родині (інформація неодноразово фіксувалася на Поліссі) невістка у свого чоловіка вдома не мала права також бути з непокритою головою при його батьках в хаті.
Розміри традиційних українських наміток дуже різняться за своїми локальними варіантами. Так, наприклад, довжина переважно залежала від традиційного способу пов’язування, який побутував в тій чи іншій місцевості. Десь вони більш схожі, десь — кардинально різні, оригінальні варіанти.
На Поліссі жінка спочатку розділяла волосся на дві частини і накручувала його на кибалку і потім вже поверх кибалки одягався плетений чепець, а поверх чепця безпосередньо уже пов’язували намітку.
На Волині був також подібний спосіб, проте там не була кибалка. Хоча у волинській частині є слово «кибалка», але воно означає «чепець». А от функціонально така кибалка як на Поліссі — обруч або жмут пряжі, на який намотують волосся. На Волині він також був присутній, але трохи інший спосіб був пов’язування волосся і називалась ця пов’язка «кичка» — пов’язували на кичку. Фактично вона робила дві гулі з волосся, і коли жінка пов’язувала голову хусткою або наміткою, то виходили ніби роги такі.
Також дуже поширеним був звичай одягати дві хустки. Так, наприклад, верхня хустка, яка безпосередньо йшла на голову, зазвичай була із полотна або із бавовняних ниток ткана. А нижню хустку складали вузькою смугою, прикривали нею підборіддя і зав’язували на потилиці. Це один із давніх способів носіння хусток, який навіть ще десь до середини ХХ століття подекуди побутував. Дехто із дослідників вважає, що це є перехідний варіант від намітки до хустки, бо переважно в усіх способах одягання наміток прикривається підборіддя.
Також і на Поліссі, і на Волині побутували ткані прямокутні хустки, які мали різні назви «пілка», «платок», «затягнута хустка», «занизана хустка», «затикана хустка» — назва могла залежати безпосередньо від способу декорування тієї чи іншої хустки.
Намітки на Поліссі й на Волині переважно оздоблювали вишивкою або ткацтвом. Серпанкові намітки були переважно із тканим орнаментом. Полотно було дуже прозоре, ріденьке. На ньому складно було вишивати, тому легше було, коли сам виріб ткали на верстаті, зробити на кінцях заснівки і на них невеличкий орнамент.
Давні чепці із Полісся та із Волині були переважно плетені. Є цікаві зразки із Рівненського Полісся — чепці плетені на рамі на кроснах узором з віконцями. Є ще давній варіант плетіння чепців голкою. Трошки пізніше з’явилися чепці, плетені гачком. На Східній Волині побутувала традиція вишитих чепців — широкополі у формі берета чепці, які називалися «кимбалка». Зокрема, вони побутували у Новоград-Волинському колишньому повіті. Зразки таких чепців є з теперішнього Старокостянтинівського, Полонського, Баранівського, Новоград-Волинського районів.
Чепець, місцева назва якого кимбалка, побутував на Східній Волині. Зразок із Новоград-Волинського району Житомирської області вишитий на подвійній тканині із домотканого полотна — нижня тканина. Верхня тканина — тонка фабрична біла бавовна, по ній вишиті різні фантастичні орнаменти. Вишиті вовняною ниткою-гарусом, яка була досить популярною вкінці ХІХ — на початку ХХ століття. А також металізованою ниткою — сухозліттю. Вишивка досить цікава, неординарна, нагадує церковне золотне шитво. В селах люди вже не пам’ятають де і хто шив ці чепці. Є таке припущення, що, можливо, це була якась монастирська робота, але до сьогодні не встановлено де саме селяни могли купувати такого типу чепці. Дещо інші варіанти також були поширені на Східному Поділлі. Хоча, звичайно, східноволинські кимбалки — досить унікальний варіант.
Два варіанти український поліських кибалок. Перший варіант був поширений на середньому Поліссі. На дротяну основу обкручена тканина, яка зафіксована пасмами лляних домопрядених ниток. Кибалку продівали через голову, і розділене на дві частини волосся обкручували і піднімали нагору. І вже поверх цього одягався чепець.
Варіант західнополіської кибалки. На Західному поліссі був звичай підрізати волосся. І у цих селах, де волосся підрізали, звичайна кибалка була не потрібна, бо не було чого накручувати. Але хотіли, щоб все-таки головні убори мали форму, і тому робили кибалки із кори бересту, клали на голову кибалку і безпосередньо по кибалці вив’язували намітку або хустку, щоб головний убір мав певну форму.
Варіанти плетених чепців. Чепець походить із межі Центрального і Західного Полісся — Рівненська область Сарненський район село Кричильськ. Чепець плетений голкою — досить давня техніка плетіння, зустрічається ще навіть в археологічних розкопках. До самого чепця пришитий полотняний околиш із лляного полотна, і вже до самого околиша пришивали мотузки, щоб можна було його добре зафіксувати на голові поверх волосся, яке закручене на кибалку.
Також чепці використовували для того, щоб не мастити волоссям головні убори. Через те, що волосся жирніє і з часом воно може робити жовті плями, особливо якщо мова йде про фабричні хустки, які були досить дорогими, і селяни не могли собі дозволити часто їх змінювати. Тому до них ставились дуже шанобливо і обов’язково перед тим, як одягати на голову хустку, зав’язували чепець.
Другий варіант чепця — зі Східної Волині Новоград-Волинський район село Мала Горбаша — плетений із валових конопляних ниток орнаментальними мотивами. Чепець плетений гачком, до нього також пришитий околиш вже з бавовняної тканини. На кінцях також прив’язані полотняні шнури для того, щоб чепець можна було легко зафіксувати на голові.
На Західному Поліссі на межі сучасних Ратнівського і Камінь-Каширського районів у деяких селах побутував такий головний убір, який називався «чуби». Досить цікавий та унікальний головний убір, який складався з трьох частин. Коли вже жінка намотала волосся на кибалку, перед тим, як одягати хустку, на чолі пов’язувалась вишита стрічка, з’єднана посередині. По обидва боки вишита косою гладдю геометричним орнаментом. Стрічка мала назву «кладочка», її клали на чоло і зав’язували (фіксували) на потилиці. Потім одягалась безпосередньо сама хустка. Хустки були полотняні, пошиті із двох пілок частин полотна, вишиті на чотири сторони різними орнаментами. Це робили для того, аби жінці, ідучи на свято до церкви, не обов’язково було кожен раз вишивати іншу хустку, можна було просто поміняти сторону (видно зазвичай було одну). Була така універсальна хустка, вишита з елементами занизування, вирізування, настилування (досить цікавий варіант як для Західного Полісся саме у Волинській області). І потім кінці хустки, коли вона зав’язувалась, фіксували над чолом і самі кінці фіксувались бантиком, зробленим із фабричної бавовняної тканини і вовняних та бавовняних ниток. Називався цей бантик «палюшка». Головний убір був привезений із села Видричі Камінь-Каширського району Волинської області вкінці ХІХ — на початку ХХ століття у ньому молодиці ходили до церкви. Це святковий головний убір.
Рушникоподібний головний убір — намітка з Сарненського району Рівненської області, вишита так званою «риззю», як кажуть на Сарненщині. Намітка вишита і настилуванням, і вирізуванням, є і мережка прутиком, і петельний шов — на ній поєднано багато різних технік, із традиційними для тієї місцевості мохрами. В одній із частин намітки вишита смуга, яка називається «чоло». Ця смуга безпосередньо йшла на лобі над чолом і вона була вишита.
Намітки із Західного Полісся Рівненської області з Володимирецького і Зарічненського районів. Обидві намітки мають вишите чоло у різних частинах, бо різні способи пов’язування. Намітка з Володимирецького району вишита переважно настилуванням, з імітацією вирізування — ніби як віконечка, і також їхній традиційний прийом — мохри. До речі, для виготовлення мохрів використані фарбовані природними барвниками нитки. Чоло вишите технікою заволікання геометричним орнаментом червоним і синім кольорами. Намітка із Зарічненського району із села Серники оздоблена тканим орнаментом перебірною технікою і вишивкою петельним швом зроблені зубчики. По краю чоло на намітці із Зарічненського району вишите петельним швом зубцями переважно червоним кольором із кривулькою чорним кольором.
Мабуть, одні із найтонших наміток побутували на Східній Волині, а саме у декількох селах Баранівського району. Намітка із села Радулин серпанкова, зовсім-зовсім прозора, довжиною близько 2,5 м. Кінці намітки оздоблені тканим досить простим орнаментом червоною бавовняною заполоччю. Ця намітка можливо навіть з середини ХІХ ст.
Також досить оригінальними були занизані або затягнуті хустки, платки — поширені на Середньому Поліссі і на Східній Волині. У Ємільчинському, Новоград-Волинському, Баранівському районах теперішньої Житомирської області. Хустка прямокутної форми і цікава тим, що вишита на два боки. Якщо розкласти хустку, то виходить, що одна сторона вишита на лице, а інша — навиворіт. Перед тим як одягати цю хустку, її складали трикутником, таким чином, два вишитих кінці були назовні. Переважно хустки були вишиті технікою занизування, хочу у пізніші часи зустрічаються хустки вишиті й хрестиком, і настилуванням. Кінці залишали під час вишивки, коли вишивали занизуванням, а коли іншою технікою, то їх робили спеціально. Коли хустку одягали, обов’язково над чолом трошки загортали. Кінці на потилиці перехрещували, фіксували, і підв’язували складеною шовковою або бавовняною хусткою, і зав’язували на потилиці.
Цікаві архаїчні хустки побутували на Поліссі у Костопільському районі Рівненської області. Також прямокутна видовжена хустка. І також, коли подібна хустка складалася, виходили два роги — хустка «на два роги» — побутувала така назва. Хустка оздоблена ткацтвом просто смугастим орнаментом.
Цікавий варіант — крижаста хустка з межі Центрального і Західного Полісся Сарненського району. Крижаста — через те, що вишита хрестами (криж — з польської хрест). Вишита на чотири сторони двома орнаментами. Два кінці одним орнаментом вишиті. Інші два — вишиті іншим орнаментом із китичками, кутасами, мохрами або драпаляхами із кольорової бавовняної пряжі.
Також у різних частинах Полісся побутували і хустки, виткані у клітинку. Ця хустка також із Сарненського у Рівненської області, хоча подібні хустки зустрічалися і на Житомирщині, і на Київському Поліссі, і на Західному й Волинському Поліссі. Хустка має прямокутну форму, бувають також і хустки квадратної форми. Має вона досить цікаву структуру і в нитках основи, і в нитках піткання йде чергування товстих і тонких ниток, тому воно дає певний рельєф, структуру самої тканини.
Починаючи із кінця ХІХ століття (можливо, й раніше) у широкий вжиток почали входити хустки мануфактурного виробництва. Це були хустки виробництва Російської Імперії, а з часом і польські хустки. Були вовняні і бавовняні переважно. Подібні широко використовувались в степанських околицях. Називалася блакитна хустка, хоча взагалі ця хустка виробництва мануфактури Прохорових, яке діяло у дореволюційні часи. Ці хустки бувають більших і менших розмірів. Тло хустки заповнене ніби турецькими узорами на зеленому фоні, а берег уже інакший на червоному контрастному фоні.
На початку ХХ століття дуже популярними стали хустки із тонкої вовняної тканини з набивним квітковим орнаментом. Вони були і російського, і західноєвропейського виробництва. На Поліссі такі хустки називали «салісуха», «салісовка», «салісівка», «шалянівка», «шалянова хустка». Хустки були поширені фактично по всій Україні. Різних кольорів: блакитного, білого, коричневого, чорного, темно-синього з різними варіантами принтів. В кожному локальному ареалі — свої види хусток були більш популярні. Фактично традиція носіння таких хусток дійшла і до наших днів.
Тема жіночих головних уборів, звичайно, дуже велика і не можна все охопити за один раз.
Намітка/плат/намітка/намнєтка/рантуг/перемітка/серпанок/намітець – рушникоподібний головний убір.
Кибалка – луб’яне кільце для зачіски.
Чепець/кичка – обов’язковий головний убір заміжніх жінок.
Пілка/хустка/платок – широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови.
Гарус – фабричні вовняні нитки.
Сухозлять – золота нитка.
Кладочка – орнаментована стрічка, одягалася під хустку.
Палюшка – бантик, який фіксував краї хустки.
Вирізування – техніка вишвики.
Чоло – вишита смуга на хустці.