Володимир Щибря, директор центру фольклору та етнографії інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

В цій статті йтиметься про жіночий поясний одяг, який побутував на Поліссі. 

Слід сказати, що до початку ХХ століття на Поліссі використовувалися здебільшого натуральні матеріали (льон, коноплі, вовна), і лише подекуди почали з’являтися матеріали та нитки фабричного виробництва. До кінця ХІХ століття селяни власноруч виготовляли як нитку, так і полотно чи сукно для створення поясного одягу.

Фарбували її власноруч натуральними барвниками. Пізніше з’являються анілінові барвники, які давали інакші кольори, ніж попередньо були до того. Однак, льон і вовна були основними матеріалами, які використовувалися для пошиття поясного одягу.

У вступній лекції ми говорили про те, що Правобережне Полісся поділяється на Середнє та Західне Полісся. Тож, власне, маємо і відмінності у поясному одязі Середнього та Західного Полісся, хоча більшість елементів, більшість ознак є характерними і для тієї та іншої частини.
За типологічними ознаками поясний одяг українців поділяється на незшитий, напівзшитий та зшитий. Усі три типи представлені на українському Поліссі. На Середньому Поліссі маємо незшитий одяг у вигляді двох запасок; напівзшитий — це плахта, яка побутувала на тернах Київського Полісся; і зшитий поясний одяг у вигляді спідниці з домотканого, а пізніше фабричного матеріалу.

Для виготовлення традиційної поліської спідниці основними матеріалами були вовна і льон. Однак, якщо на Західному Поліссі, на теренах сучасної Рівненської та Волинської областей, льняна спідниця могла бути елементом святкового одягу, то на теренах Середнього Полісся, у межах Житомирської та Київської областей, полотняна спідниця слугувала лише буденним одягом.

Почнемо з Західного Полісся і поговоримо про спідниці з льону, які були елементом не буденного, а саме святкового одягу. Традиційно на Західному Поліссі така спідниця мала багато назв. Перш за все, найбільш поширеною була назва «фартух» для означення спідниці із домотканого лляного матеріалу. Фартухи побутували на Півночі Волинської області, а також в прилеглих районах Рівненської області, у Зарічненському та Володимирецькому районах. Здебільшого шились вони у чотири полотнища, густо збиралися ззаду. Розріз залишався спереду саме для того, щоб він був прихований фартухом. І, відповідно, так як передня частина ховалася разом з розрізом фартухом, то складок там було значно менше.

Найбільш типовими були домоткані спідниці-фартухи, виготовлені з чотирьох або п’яти повздовжніх полотнищ. Досить часто вони орнаментувалися перебраним орнаментом. Перебірна техніка — це техніка ткання, коли за допомогою ткацького верстата утворюються геометричні орнаменти. Шилася така спідниця як правило вручну. Якщо спідниця шилася в чотири полотна, то переднє полотнище, яке ховалося під фартухом-запаскою, не орнаментувалося або орнаментувалося скромніше. Решта, три шматки, які традиційно називаються «пілки», орнаментувалися переборами.

Біла спідниця, орнаментована перебірним тканням, була характерною для Волинської області, Брестської області, а також для українців Підляшшя.

Подібними були спідниці, коли все тло заповнювалося. Яскравим зразком є ткана спідниця із Ратнівського району Волинської області. Вона також ткана перебором, але, на відміну від попередньої, кожна пілка, кожне полотнище повністю орнаментовано складною технікою — перебір. Це дуже складне ткання, і виготовити таку річ потребувало певних навичок, майстерності, досвіду, а також забирало багато часу. Так само вони шилися вручну. Мали різноманітні пояси. Пояс був виготовлений з простого полотна, виготовленого полотняним переплетенням ниток (коли і основа, і ткання є однаковим, вони виготовляються у два підніжки на ткацькому верстаті). Спідниця виготовлена з чотирьох полотнищ. Розріз на спідниці знаходиться спереду на одному з полотнищ. Пілка розрізана посередині і вона вже менше зібрана, ніж решта спідниці. Закривалася вона потім фартухом, який називався «притулка», «передник» або «фартушок». Адже, наголошую, спідниця, виготовлена з льону, мала назву «фартух». Варто звернути увагу, що на спідниці-фартусі використані матеріали виключного ручного виробництва. Червоні й чорні нитки також фарбовані в домашніх умовах. Білі — це просто вибілена льняна нитка.

Досить цікавими були також спідниці-фартухи, виготовлені з вибілених та невибілених ниток льону. Цікавою є спідниця з межі Ратнівського та Шацького районів Волинської області. На ній є чергування невибіленої сірої лляної нитки, а також вибіленої лляної нитки. Відповідно, окрім фартуха, назва такої спідниці могла бути ще «лєнка» (від слова «льон», коли у поліському діалекті «я» могло замінюватися на «є»). По низу ця спідниця орнаментована червоною ниткою. Цікава народна назва в Ратнівському районі — «бальфа», казали «фартух з бальфами». І, відповідно, існувала ще назва для означення спідниці-фартуха — «бальфаник».

Цікавими біли також спідниці із Камінь-Каширського району Волинської області. Спідниця білий фартух, орнаментована ніби клітинками або хрестами, існувала назва «крижове» (від слова «криж» — хрест). Така спідниця була повністю ткана в клітинку. Внизу вона також орнаментована перебором.

Цікавою особливістю ряду сіл Камінь-Каширського району Волинської області було також те, що окрім крижової спідниці, побутували сорочки, а також фартушки-передники, сорочки, запаски, виготовлені у таку клітинку. Рукави теж ткалися у таку клітинку, і мали назву «крижові».
Подібні перебори, які ми бачимо на фартухах Ратнівського району, ми зустрічаємо і на сорочках, і на фартушках, і на головних уборах, зокрема на такому архаїчному головному уборі, як «плат» або «намітка».

Ми розглянули декілька зразків святкового поясного жіночого вбрання Західного Полісся. Однак, станом на початок ХХ століття їх було значно більше.

Побутували спідниці із білого льону і грубого прядіння, а також і тонесенького прядіння. Найтонші спідниці, а зрештою і сорочки, і фартушки, побутували в Дубровицькому районі Рівненської області і мали назву «серпанок», «серпанкова тканина». З льону виготовлялася дуже тоненька нитка, і при розрідженому тканні утворювалася напівпрозора тканина, яка й дістала назву «серпанок». Такі спідниці в Дубровицькому районі називалися «сукні», тобто спідниця-сукня.

Дещо товщими за своєю структурою були спідниці, які побутували в Зарічненському районі Рівненської області. Виготовлені з домотканого полотна, вони мали назву «портюх» — похідна назва від назви полотна «портовина». Так само виткані з льону білі спідниці й орнаментовані здебільшого червоними нитками більш давні з вкрапленням темно-синього, більш пізні — чорний колір з додаванням зеленого, жовтого кольорів, широко побутували на Берестейщині, на Підляшші.

Хочеться додати кілька слів про ткані з льону буденні спідниці, які побутували в ряді сіл Волинської області. Одна з таких спідниць має назву «бурка». Зшита вона із чотирьох повздовжніх прямокутних полотнищ фарбованого лляного полотна. Вона не біла і «фартухом» уже не називається. Знизу підрублена і обкладена тканинкою з льону, фарбованою іншим кольором. Зверху — пояс і зав’язки для зручності. Розріз у такій спідниці обов’язково знаходиться спереду.

Як ми вже знаємо, спідниці здебільшого шилися з чотирьох-п’яти повздовжніх полотнищ, але побутували й спідниці, які виготовлялися з одного полотнища і мали назву на Поліссі «кружнік», тобто прямокутник. Уявіть собі Подільську чи Буковинську обгортку, це все призбирувалося згори. Шов був всього один, який розміщувався спереду. Ця конструкція густо збиралася ззаду в дрібнесенькі складочки, знизу підгорталася, могла бути також перетикана (орнаментована) понизу. Спереду обов’язково йшов фартушок, адже на теренах Полісся спідниця у будь-якому вигляді (чи то вона з домотканого льону, чи з вовни, чи з фабричної тканини) без фартуха не носилася.

Найбільш святковими на Поліссі вважалися спідниці, виготовлені з вовняної домопряденої нитки. Для означення такої спідниці використовувалося декілька назв. Найбільш поширеними були «літник», або (відповідно до поліського діалекту) «лєтнік». Поширеною на Житомирському Поліссі, на півночі, була назва «андарак». На півночі Житомирщини — на межі з Рівненщиною поширеною була назва «саян». До речі, подібна назва використовується і в балтів для позначення домотканої спідниці. Найбільш поширеною була назва «літник», зустрічається вона в усіх поліських областях: від Київської і закінчуючи Волинською. Також ця назва характерна і для Брестської області, а також на захід від річки Буг. Здебільшого спідниці-літники були виготовлені з червоних вовняних ниток, але також були і з іншими вкрапленнями. Найбільш характерними були спідниці-літники з червоної вовни з поєднанням жовтої, синьої, зеленої, а також білої. Шилися вони так само або в чотири полотнища (зрідка — в п’ять). Або вони були кружніком — тобто вся спідниця шилася з одного прямокутника, має один повздовжній рубець і густо призбирується на лінії талії. Поясок в такому разі називався «комірець» або «ковнєрик» і міг бути виготовлений або з лляного полотна, або з того самого фабричного сукна, з якого шився літник, або вже пізніше використовувалася і фабрична тканина. Зустрічаються літники, які містять поєднання як домопрядених, так і фабричних ниток. Використовувалися фабричні бавовняні нитки, а також гарусні нитки — виготовлені на мануфактурах та фабриках вовняні нитки.

Північ Волинської області зберегла найбільше різноманіття поясного одягу на Поліссі, тому декілька зразків ми розглянемо.
Літник з однотонної червоної вовняної тканини пошитий вручну в чотири полотнища. Є невеличка підкладочка, виготовлена з того самого червоного сукна, загорнутого і підрубленого. До краю пришивається жовтий шнурочок, що має назву «красєнь» (на Рівненщині) — фарбований шнурок, який пришивається понизу для орнаментації та декору домотканої спідниці. Цей літник цікавий тим, що знизу він повністю тканий у техніці «перебір». На ньому є нитки фарбовані в домашніх умовах. І коли тчуть чотири полотнища, то завершення кожного з них тчеться не простим, а перебірним тканням для того, щоб коли усі ці чотири полотнища будуть зшиті докупи, то вийде спідниця, яка понизу буле орнаментована широкими переборами.

Найбільш поширеними були літники ткані в смужку. Зустрічаються вони на Київському, Житомирському, Рівненському, Волинському Поліссі і на Підляшші.

Класичний зразок смугастого літника походить з Сарненського району Рівненської області. Виготовлений з чотирьох полотнищ за тим самим принципом, як і попередній. Відрізняється тим, що не має красєня понизу. Цікавий він тим, що має на поясочку пришиту краєчку, яка тчеться окремо на верстаті і потім підшивається зверху, коли зібрані чотири прямокутних полотнища літника. Як на лляних, так і на суконних спідницях спереду пришивали шнурочки, виготовлені з лляних ниток — щоб зручніше зафіксувати на лінії талії таку спідницю і обкрутити декілька разів.
Літник-кружнік кінця ХІХ — початку ХХ століття, пошитий з одного прямокутного шматка з використанням анілінових барвників, походить з Камінь-Каширського району Волинської області. Пошитий з одного полотнища, тому має всього один шов. Спідниця ткана таким чином, що основа іде упоперек, а нитки ткання ідуть поздовж. Цікавою особливістю літника є те, що нитки основи створені з лляних домопрядених ниток, а нитки ткання — це вже домопрядена вовна. Тобто, поєднання двох матеріалів: вовни та льону. Таке зустрічається досить рідко і поширене здебільшого на півночі Волинської області. Літник тканий не простим полотняним переплетенням, як попередні, а саржевим переплетенням. Тобто не у два підніжки на верстаті, а в чотири. Ще в народі існувала така назва — «ткане кожушком» (нитки основи проглядаються з вивороту, а з лиця ми маємо усі нитки ткання). По низу він декорований фабричною тканинкою. Для декору низу спідниць літників іноді, якщо могли собі це дозволити, використовували різноманітні тканини — здебільшого це був оксамит, або бавовняна чорна тканина.

Літник походить з Любешівського району Волинської області. Полотнища для його створення були виткані простим полотняним переплетенням. Нитки так само домопрядені, але фарбовані аніліновим барвником, і мають дуже яскраво виражений насичений зелений, а також рожевий кольори. Однотонні літники також були поширені на території всього Полісся, однак вони не були настільки святковими як картаті або смугасті літники, або ті, які орнаментовані перебором по низу.

Картатий літник, тобто літник в клітинку, був улюбленим на теренах Житомирщини. Класичний літник — з Овруцького району Житомирської області, тканий, як казали місцевою говіркою, «у ґратки», тобто квадратики, з дуже тонесенької домопряденої вовни. Такі ткані в клітинку літники були й в інших населених пунктах Полісся. Меншою мірою вони зустрічаються на Рівненщині та Волині, однак картаті літники поширені були також на Підляшші.

Виготовлення літників відбувалося в домашніх умовах. Майже в кожній сім’ї тримали вівці, пряли нитки, фарбували їх і ткали суконну тканину для отримання спідниці. Однак, вже на початку ХХ століття в певних населених пунктах ця традиція відходить у минуле і вже в 20-30 рр.. у більшості населених пунктів Полісся ця традиція згасає. А вже в післявоєнний час практично повністю припиняє своє існування. Зумовлено це тим, що фабричні тканини стають більш доступними, і простіше для людини було купити фабричну тканину, ніж виготовляти її власноруч, адже це дуже тривалий процес. Зрештою, ліквідація одноосібних господарств і поява колективних господарств призвела до зменшення поголів’я овець, і вовна належала державі. Тобто, фабричні тканини мусили використовуватися, адже не було можливості створити свої домашні. І це все призвело до того, що яскраві спідниці літники як елемент народного строю назавжди відходять у минуле і лише станом на початок ХХІ століття вдались до спроб відродити цю спідницю і виткати із наявних матеріалів.

Слід сказати про те, що спідниця на Поліссі входить до традиційного строю не лише в ХХ столітті, але вже подекуди й на кінець ХІХ століття в традиційному міщанському строї ми маємо спідницю. Шили її з бавовняної, шовкової тканини — тканина залежала від соціального стану, від достатку родини. Хто міг собі дозволити дорожчу тканину — купував дорожчу, хто міг собі дозволити лише дешеву — купував дешеву.
Вже в ХІХ столітті у містах і містечках спідниці з фабричної тканини стають дуже широко популярними і проникають до сільських населених пунктів.

Традиційні ткані спідниці, які побутували у басейні річки Буг на території західної частини Волинської області, західних районів Брестської області, а також на Підляшші. Побутували там цікаві бурки, тобто спідниці, виткані в смуги з фабричних матеріалів. Давніші були із лляних та вовняних ниток, а пізніші вже з бавовняних купованих. Орнаментували їх смугою по низу. Це могла бути вовняна тканина одного кольору, могла бути вовняна тканина з орнаментом, могли нашивати багато стрічок. Цікавою особливістю літників, які побутували на теренах Підляшшя, зокрема, у Володавському повіті південного Підляшшя, було те, що ці домоткані вовняні спідниці були виготовлені із сукна саржевого переплетення і їх рясували у дуже дрібнесенькі складки. Вони мали вигляд спідниці ніби плісе, але ще дрібніше. Вони практично не збереглися до сьогоднішніх часів, маємо лише поодинокі музейні зразки.

Містечкова спідниця, що походить із селища Степань Сарненського району Рівненської області. Виготовлена вона з тонесенької шовкової тканини. Не кожен міг собі це дозволити, адже за тканину потрібно було заплатити, за декор (а тут він присутній — це сатинова смуга по низу), і, зрештою, заплатити за пошиття.

Обов’язковим доповненням до домотканої спідниці, чи то літника, чи то фартуха, була запаска-фартух, або «попередниця», «передник» — велика кількість назв існувала на Поліссі для позначення цього елемента вбрання. Найбільш поширеними були фартухи, виготовлені із домотканого лляного полотна. Подекуди побутували запаски, виготовлені з фабричного сукна. А також деякі науковці фіксують, зокрема на Житомирському Поліссі, спосіб носіння двох вовняних запасок — спереду та ззаду. Пізніше з’являються фартухи, виготовлені з фабричних тканин, здебільшого з ситцю, з перкалю — бавовняної фабричної тканини. Білі, подекуди — кольорові, орнаментовані вишивкою.

Фартухи, виготовлені на ткацьких верстатах з льону або з вовни. Найбільш давніми були фартухи, виготовлені з двох полотнищ, тобто з двох прямокутних пілок, призібрані по лінії талії у густі складки і орнаментовані тканим орнаментом. Класичним є фартушок або запаска-передник із Брестської області Республіки Білорусь з території компактного проживання українців. Орнаментований він переборами, використана червона і темно-синя нитки.

Побутували також фартухи, які мали вишивку. Фартух, який походить з Овруцького району Житомирської області, має вишивку занизування бавовняними нитками. Він так само полотняний, виготовлений з двох шматків лляної тканини домотканого полотна, призбираний біля пояса. Цікавою конструктивною ознакою цього фартуха є шлялька — пришита частина фартуха, виготовлена з фабричної бавовняної тканини густо зібраної у складки.

Окрім вишивки занизування, яка по суті імітувала ті давні складні перебори, могли вишивати й іншими техніками.
Варто зазначити, що в Україні станом на кінець ХІХ — початок ХХ століття побутувало, окрім гладі та хрестика, більше двохсот технік вишивки. На двоплатовому фартусі з Сарненського району Рівненської області, можемо переглянути різні техніки вишивки. Двоплатовий — тому що пошитий у дві пілки, два полотнища. Тут ми бачимо вирізування — давня техніка, коли вирізаються нитки і обшиваються дірочки; настилування червоними і чорними нитками; верхоплут; штапівку — техніки, використані в одному виробі.

Пізніше, упродовж ХХ століття, давні техніки вишивки відходять у минуле, і хрестик та гладь повністю витісняють ці давні техніки.
Слід також сказати (вже згадувались спідниці, виготовлені із серпанкового полотна), що побутували і серпанкові фартухи. Один із таких класичних фартушків із Дубровицького району Рівненської області виготовлений із серпанкового полотна, і він майже-майже напівпрозорий. Орнаментований перебором знизу. Фартухи в цьому районі шилися з двох полотнищ, а подекуди — і з трьох. Фартухи з трьох пілок зустрічаються й в інших районах Полісся. Однак, переважали все-таки фартухи у дві пілки. Існували подекуди й в одне полотнище там, де побутували більш ширші полотна.

Запаски могли виготовлятися також із вовни. Килимові запаски, ткані технікою килимовою, технікою закладного ткання, побутували на Житомирському Поліссі — в Овруцькому, Коростенському районах. Їх могли носити спереду і ззаду, могли носити таку ткану запаску до літника. Декілька запасок, тканих килимовою технікою, зберігаються в Російському етнографічному музеї в Санкт-Петербурзі. Вони були знайдені ще на початку ХХ століття Федором Вовком та його асистентом під час етнографічної експедиції. Зберігаються вони також і в наших музеях в Києві, в Житомирі, а також в Коростені і, звісно, в приватних колекціях.

Запаски простого полотняного переплетення побутували в інших районах Полісся. Двоплатова запаска із Сарненського району із села Велике Вербче ткана з вовни. Коричнева вовна — це натуральний колір, тобто нефарбована вовна вівці. А жовтий і червоний колір — це вже фарбована першопочатково була біла вовна. Тканина для пошиття запаски виготовлена на ткацькому верстаті простим полотняним переплетенням ниток. Два прямокутники зібрані по лінії талії і кріпляться полотняним поясочком з домотканого лляного полотна. Такі запаски носили до літника. Однак, деякі науковці припускають, що у більш давні часи могли носити дві таких запаски спереду та ззаду, тобто вони є тими елементами, які з’явилися раніше, ніж літники. Однак, так це чи ні достеменно відповісти не можемо, можемо лише згадати таку гіпотезу.

Фартухи з фабричної тканини досить широко починають побутувати у ХХ столітті, і витісняють більш давні з домотканих тканин. Вони також мають місце святкового вбрання. Найбільш популярними були фартухи з дорогих фабричних тканин.

Фартух походить із Сарненського району, того ж самого, що і попередня запаска, однак він виготовлений із фабричного вибійчаного ситцю. Це тоненька бавовняна тканина, яка орнаментована вибійкою, тобто штапами наносилися різними кольорами тиснення і утворювався орнамент. Такі тканини продавалися на ярмарках, у містечках в різних магазинах, і заможніші мали можливість придбати собі таку тканину для пошиття фартуха. Пізніше цей ситець виходить з ужитку, адже він виготовлявся на мануфактурах Російської Імперії, однак з приходом радянської влади вони були націоналізовані, деякі з них занепали, і виробництво саме такого вибійчаного ситцю відходить у минуле.

Початок ХХ століття вніс певні корективи до народного строю поліщуків, і це також торкнулось і поясного жіночого вбрання. Поступово починають відходити в минуле літники з домопрядених ниток, спідниці з лляних ниток, виготовлені в домашніх умовах фартухи. На зміну їм приходять спідниці та фартухи, створені на швейних машинках із фабричних матеріалів, і тому говоримо про трансформації та зміни у цьому елементі жіночого традиційного вбрання. Широкого поширення набувають фартухи, створені з фабричних матеріалів різноманітних ґатунків. Орнаментуються вони вишивкою різних кольорів, здебільшого в техніці хрестик і гладь. Більш давні техніки відходять у минуле. А вже всередині ХХ століття поступово і вони стають елементом вбрання старших жінок, і поступово виходять з ужитку.

Зрештою, цей незворотний процес відбувся і в усьому комплексі народного вбрання, що і позначилося припиненням його використання.